Здавалося б, що науковий прогрес в області фізіології та особливостей функціонування психіки людини і меж його можливостей просунувся так далеко, що вже нічим здивувати, однак це не так.
Наука щоразу стикається з фактами про зустрічаються феноменах, які виходять за межі наших уявлень про людську природу та її кордонах і свідчать на користь недостатньої вивченості наших ресурсів. Про такий, можна сказати метафізичною волі до життя свідчить історія маленького єврейського хлопчика родом з Франції – Моше Бенкеті, всю сім\’я якого у складі мами, його молодшого брата і сестри під час другої світової війни, в 1942-му році опинилася в полоні у фашистських загарбників. Пробувши в ув\’язненні 2 роки – з дев\’яти до одинадцяти років, він був етапований в концтаборі Берген-Бельзен. З цього моменту він втратив слід своєї матері, яка потрапила в Освенцим.
Можливо ми нічого б і не знали про Моше і трагедії, що сталася з його родиною, якщо б не феноменальна воля до життя, яка і врятувала маленького героя. Неможливо без сліз слухати трагічний розповідь про те, як його, раз за разом відправляли в газову камеру на вірну смерть. Відчуваючи неймовірні муки не тільки від смертоносного газу, але і бачачи, як поруч з ним в агонії вмирають ні в чому не винні люди він усі свої сили зосередив на бажанні вижити в цьому пеклі, щоб розповісти людям, що таке робити не можна. Неймовірно, але Бенкеті шість разів(!) вдалося вижити в газовій камері. Він вижив побувавши в самому справжньому пеклі, але спогади про цю жахливу трагедію, яку йому дивом вдалося пережити назавжди вкарбувалися в його пам\’ять і досі приходять до нього з нічними кошмарами.
У своєму посланні до світової громадськості Моше Бенкеті декларує, що такого не повинно повторитися і світ не повинен давати свою мовчазну згоду на подібні звірства. Ось його слова: «Ніхто не сказав німцям, що всього цього робити не можна — у них була мовчазна згода світу».
